Частиною щоденного життя стає смерть. Про неї найбільше знають ті, що повертаються з АТО. Невдовзі – навіть 50 тисяч солдат. Це вони розкажуть, що таке смерть і скільки коштує життя: їхнє, їхніх убитих побратимів, і особливо – тих, хто на фронті не був.
На вулицях з’являються інваліди. Ті, що «зі стажем», роками сидять вдома, бо пандусів, ліфтів і рівних доріг просто немає. Інваліди війни, повертаючись, ще шкутильгають звичними маршрутами, ніби по інерції продовжуючи здорове життя. Вони вписуються у портрет вулиці, і вулиця до них звикає.
Звикає теж до кольору хакі. У хакі вдягаються сумнівного вигляду чоловіки з перегаром. З символікою неіснуючих батальйонів, у розмальованих касках або міхових шапках в стилі кубанських козаків. Військові штани і берці одягають неголені, явно доармійського віку підлітки. Гламурні школярки підтягуються слідом за пацанами і тулять на себе те, що спритно з’являється на бутіковому ринку. Бо мейнстрім.
Мейнстрім всотує в себе смерть. Пам’ятаєте, як злякалися першим закатованим, а потім розстріляним у Києві? Як плакали над тисячами, розбомбленими на сході? Зараз, читаючи «За останню добу в АТО загинуло два українських військовослужбовці», заспокоюються: дві людини – це не дві тисячі, і не дві сотні тисяч.
А тут неспокій посіяло раптове вбивство. Друге протягом останньої доби. N-не протягом останніх півроку. У четвер убили проросійського журналіста Олеcя Бузину. Перед цим – журналіста Сергія Сухобока. Ще раніше – регіонала Олега Калашникова. Додаймо сюди вбитих і (само?)вбитих поплічників Януковича: Олександр Пеклушенко, Михайло Чечетов, Станіслав Мельник. Але саме смерть Бузини, так блискавично прокоментована Путіним, викликало найбільше емоцій.
Передбачувано, що влада України вбачає у цьому ланцюжку подій цілеспрямоване знищення причетних до розгону Майдану і організації Антимайдану. На їхню думку, колективне зло знаходиться в Росії і прагне показати, як безчинствує «хунта». Не дивно, що влада Росії інтерпретує це як репресії нинішнього режиму і утиски проросійськи налаштованих. Винуватить або владу, або Правий сектор, – неважливо, колективне зло – це все, що їсть сало, носить вишиванку і говорить українською.
Логічно, що довкола все частіше і частіше звучить російське слово «расшатывать», тобто дестабілізувати. У ЗМІ витікали численні проекти Новоросії, провокації відбуваються за не дуже креативним сценарієм – і тепер ситуація повторюється.
Адже між християнською Пасхою і комуністичним Дньом побєди, між річницею виникнення одних «народних республік» і провалом інших, мало щось статися. Київ, хоч і означив місцезнаходження бомбосховищ, морально не готовий до долі Харкова чи Одеси: із підірваними офісами, автівками волонтерів і маршами активістів. Не кажучи вже про долю «хворої людини» України – Луганська і Донбасу.
Але Бузина не був opinionmakerом у журналістиці. Не був адекватно сприйманим громадським діячем, а тим більше promissing політиком. Його знали, бо він завжди вмів із нічого зробити шоу. Український Бузина – це не російський Нємцов. І саме тому це вбивство викликає стільки паніки у Києві: крім символічного акту жертвопринесення, воно не має жодного смислового навантаження. А жертвопринесення – невід’ємний елемент релігійної/ідеологічної війни, яка ось уже рік точиться між Росією та Україною. І тепер вона торкнулась Києва.
- Слухай, розстрілювати посеред дня, просто під домом…Це ж не так просто організувати. Смерть падає в ціні, – каже знайомий.
Це падає в ціні життя. Але до цього теж звикаєш.
